Із 25 по 28 серпня у кінотеатрі “Мультиплекс” у Херсоні пройде серія показів найкращих документальних фільмів програми DOCU/ХІТ Міжнародного фестивалю документального кіно Docudays UA-2016. До програми увійшли чотири фільми, на які були найбільші черги під час фестивалю в Києві. Це “У променях сонця” Віталія Манського, “Майже святий” Стіва Гувера, “Як змінити світ” Джеррі Ротвела та “Українські шерифи” нашого земляка Романа Бондарчука. Фільм відкриє сезон документального кіно у Херсоні.
Фільм “Українські шерифи” минулої осені отримав спеціальний приз журі у професійному конкурсі на Амстердамському фестивалі IDFA – найбільшому фестивалі документального кіно в світі. Фільм вже побачили глядачі в Києві та в 30 країнах світу.
– Романе, у Херсоні це буде перший показ. Тут – усі свої, рідні. Як гадаєте, фільм сприймуть інакше, ніж у Києві чи за кордоном?
– У Києві, коли приїхали самі шерифи і сільський голова Старої Збур’ївки Віктор Маруняк, люди в залі реагували на кожну їхню репліку, аплодували. Видно було, що пишаються, радіють.
А за кордоном реакція глядачів залежить від того, наскільки далеке їхнє життя від наших реалій. Ось в Чехії задавали більш критичні питання, люди хотіли розібратися. У фільмі є епізоди, де шерифи розвозять повістки, а люди ховаються, не хочуть їх брати. І виникло таке питання: “Ми бачимо, що далеко не всі люди у вашому селі хочуть іти на війну” . На що Маруняк відповів, що в Чехії, коли увійшли російські танки, теж не всі жителі Праги вийшли на площу. Але ті 20 тисяч, які вийшли, – стали героями. Ситуацію змінюють люди, які справді хочуть діяти і діють. І скрізь і завжди є такі, що хочуть заховатися від подій.
Показ у Канаді був “як на Марсі”. Глядачам був цікавий лише сам сюжет, їм було байдуже – справжня реальність чи вигадана. Їм що про людину-павука подивитися, що про шерифів. Але сказали, що “Шерифи” – “сексі” , це в канадців такий комплімент, означає: дуже сподобалося.
Сподіваюся, що на показ у Херсоні приїде багато збур’ївчан. Обов’язково будуть і герої фільму. Хочу покликати всіх друзів та знайомих. Звичайно, фільм тут можуть прийняти більш критично. За кордоном ми даємо можливість людям пожити у селі Стара Збур’ївка, це для них цікавий досвід, щось нове. А жителі Херсонщини, які щодня в цьому живуть, можуть і не побачити нічого незвичайного. Хоча подивитися на себе збоку – завжди цікаво.
– А Ви відкрили для себе щось нове, поки знімали “Шерифів” ?
– Коли ти просто приїздиш у гості до Старої Збур’ївки – це одне. Та коли ти починаєш цікавитися людьми, занурюватись в їхній побут, розуміти їхні проблеми – це інший світ. Ось уявіть ситуацію: ви телефонуєте в міліцію, а там кажуть, що не приїдуть, бо немає справних машин. Або приїдуть, якщо ви заплатите за бензин. Те саме зі “швидкою”: “Будемо, якщо нас викличе сільський голова”. Незважаючи на таку ізоляцію, віддаленість від центру, там є чимало людей, які добре живуть, працюють і не почуваються нещасними. І хоча в Україні сформувалася думка, що село помирає, по Старій Збурївці цього не скажеш. Цей міф для меня розвіявся.
Звичайно, можна просто сидіти і нити: “Ой, нас полишили, до нас ніхто не приїздить, ніхто нас не захищає”. Та збур’ївчани зорієнтувалися, почали самі себе захищати. Коли почалися заворушення в Криму, то жителі поділилися на п’ятірки, десятки, обмінялися телефонами – підготувалися захищати село від “прибульців”. Ледве не кожен тиждень у них сходка села, де вони відкрито обговорюють і гуртом вирішують будь-які питання. Я був вражений, що, виявляється, можна і так жити.
– Куди помандрує фільм після Херсона?
– У Китай. Нас запросили показати фільм на кінофестивалі в Пекіні. Але я в цей час вже буду знімати новий фільм, тому представляти “Шерифів” поїде хтось інший.
– Якщо не секрет, розкажіть про Ваш новий проект.
– Ми зараз готуємося до зйомок нового повнометражного фільму. Робоча назва “Вулкан”. Cценарій ми писали разом з Аллою Тютюнник і Дар’єю Аверченко. Це ігрове кіно про маленьке південноукраїнське містечко на березі Каховського водосховища. Міська людина, перекладач із Києва, волею обставин застрягає в селі й плавно занурюється у реальність, яка абсолютно відмінна від життя в столиці. У нас така міфологізована ідея – показати український південь так, як ми його тут відчуваємо.
– Де будуть проходити зйомки?
– У Бериславському районі. Ми знайшли локації в різних селах вздовж Каховського водосховища. На екрані це буде одне містечко, ми йому придумаємо якусь назву – можливо, Вулкан, чи Вулканівка. Де будуть жити люди з дуже шубуршною енергією, такі вибухові й заряджені. Але є й інші варіанти. У нас на півдні багато чудернацьких назв. Наприклад, є село Максим Горький. Та ніхто ж не каже: “Я поїхав у Максим Горький” . Виявляється, жителі завжди називали це село по назві колгоспу, який там знаходився. А називався він Космос. І всі так і кажуть: “Я живу в Космосі” чи “Я поїхав у Космос” . Або колгосп називався імені Рози Люксембург, то всі кажуть просто – Роза. Приїжджий не розбереться.
Найприємніше, мабуть, коли процес зйомок вже увійшов у якийсь ритм. Бо перші дні – це процес притирки...
Ми вже проводили кастинг у травні, хотіли як можна більше місцевих жителів залучити до зйомок. Вони там якось зовсім по-особливому виглядають – такі в усіх засмаглі обвітрені обличчя. І говорять люди там по-особливому – такий діалект південно-український. Цікаво, що в селах, де є Будинки культури, на проби приходить майже все село. Люди вважають: якщо кіно, то треба обов’язково взяти участь.
– Як виникла ідея фільму?
– Сюжет народився зі спостережень за родиною моєї дружини. На той момент, коли я приєднався до її сім’ї, у Бериславі жили її дядя Вова й бабуся Марія Семенівна. Ми часто заїжджали їх провідати. У радянські часи дядя був директором рибколгоспу. Коли колгосп рухнув, то рибалки, які там працювали, розібрали все по цеглині й рознесли по домівках. І дядя Вова, лишившись без роботи, почав видумувати шалені бізнес-проекти, щоб якось прожити. Хтось їм сказав, чи вони самі так зрозуміли, що зараз вільний ринок і всім негайно треба займатися бізнесом. Якось вони з друзями зробили дискотеку в парку. Вона працювала, доки Вова з друзями не зробили конкурс стриптизу. Місцевим жителям так сподобалося роздягатися, що вони й після конкурсу ходили голі по місту і їх відловлювали міліціонери. Дискотеку, звісно, закрили як “оплот разврата”.
Ще був випадок. Дядя Вова десь дізнався, що у Фінляндії дуже дорогий очерет. Мовляв, в’язка коштує 20, чи навіть 40 євро. І вони з друзями накосили шалену купу того очерету й лише тоді почали шукати, де його можна продати у Фінляндію. Ясна річ, не знайшли жодних виходів і продали місцевому фермеру по 2 гривні за в’язку.
Таких історій у дяді Вови було дуже багато. Спочатку нам було просто весело їх слухати, а потім ми з дружиною залишись там надовше, з камерою. Цікаво було зрозуміти, як люди там живуть, чим живуть. Ось із цих спостережень та історій і народився сценарій фільму.
Завжди легше зрозуміти, коли розповідають близькі люди.
Знімати плануємо у вересні. Оскільки це ігрове кіно, то за місяць маємо все закінчити. “Українськіх шерифів” ми знімали три з половиною роки, але це був документальний фільм. Там ми не керували ситуацією, а просто сиділи в засаді й чекали, доки щось відбудеться.
– Ви знімали раніше ігрове кіно?
– Я зняв свій дипломний фільм у 2007 році, він називався “Таксист”. Ми з оператором приїхали в Херсон, збирали байки, історії та об’єднали їх у сценарій. А потім попросили людей, які нам їх розказували, – зіграти в кіно. Тобто, фільм був ігровий, але грали люди по суті самих себе. У нас не було тоді коштів ні на що, окрім камери. Мені дуже сподобався цей досвід. А потім мені просто стало більш цікаве документальне кіно. Воно вчить, насичує тебе знанням людей і життя, в яке ти потрапляєш.
Якщо в ігровому кіно ти як режисер точно маєш знати, хто куди йде, що каже, в яку сорочку він вдягнений і яка емоція у нього на обличчі, то в документальному ти просто стоїш і дивуєшься: “Ого, це так буває? А так можливо?”.
– А що найважче та найдрайвовіше у процесі підготовки фільму?
– Усе оживає під час монтажу. Це, мабуть, найскладніше і найважче. Коли в тебе 150 годин матеріалу, а з цього треба зробити півтори години фільму, то мозок настільки висушується, що дуже важко оцінювати свою роботу. Адже, стикаючи два різні кадри, можна створити якусь нову емоцію, чи створити нову атмосферу, якої не було при зйомці. Фільм народжується при монтажі.
Найприємніше, мабуть, коли процес зйомок вже увійшов у якийсь ритм. Бо перші дні – це процес притирки, коли всі ще не дуже добре розуміють один одного. І як тільки всі звикають, починається найприємніше. Це дуже азартний процес. Я сам не рибалка і не мисливець, але коли ти ловиш якийсь кадр, чи щось сталося і ти це зняв, і стояв там, де треба, – це дуже круто.
Джерело – Вгору