Жіночий український костюм в етнічному стилі авторства херсонської дизайнерки Марії Артеменко увійшов до шести кращих робіт творчого проєкту "Ремесла як форма стійкості" і в березні буде представлений на виставці в Італії.
Марія продовжує працювати в Херсонському національному технічному університеті, який релокований у Хмельницькому, веде громадську діяльність та розвиває творчу майстерність — власну та своїх студентів.
"Мій проєкт — це репліка на традиційний український костюм. Там є натяки на традиційний головний убір намітку, трошки модифікований. В основі самої сукні — традиційний український прямокутний крій, у який я додала певні елементи, щоб його осучаснити. Також у мене були певні елементи, виготовлені за допомогою ткацтва. Я працювала на ручному ткацькому верстаті і з допомогою переборної техніки вже виплітала свій малюнок. У мене вийшла пташка. Чомусь птахи захоплюють, тому і втілились вони в такий образ", — так про свою роботу розповідає майстриня Марія Артеменко, викладачка та доцентка кафедри дизайну Херсонського національного технічного університету.
Ця робота увійшла до шести найкращих серед проєктів майстринь з різних куточків України. Влітку 2024 року в селі Глиняни Львівської області вони представляли свою творчість у рамках проєкту "Ремесла як форма стійкості".
"Це був такий масштабний проєкт, присвячений культурній спадщині, традиціям, ремісництву українському. Був відбір, коли ти відправляєш на участь анкету з портфоліо, цю заявку розглядають і відбирають учасників. Перевагу надавали майстрам і митцям із внутрішньо переміщених осіб. В переважній більшості всі ми були ВПО, жінки різні — Слов’янськ, Краматорськ, Запоріжжя, я з Херсонщини. Усі жінки зі своєю історією: з тим, як переживали окупацію, як виїздили, як волонтерять, як популяризують культурну спадщину. І кожна мала чим поділитися в плані майстерності. Хтось вишивав, хтось — митець-текстильник, хтось народною творчістю захоплюється. Хтось наткав гобелени, килими, хтось ткав крайки, потім або залишався в крайках, або використовував їх для декорування інших виробів. Була жінка з Криму, яка наткала собі полотно і з нього виконала традиційний татарський костюм", — розповіла Марія.
Найкращі роботи, в тому числі її костюм в етнічному стилі, в березні представлять на виставці в Італії. Марія говорить, що з дитинства має схильність до дизайну одягу.
"В мене мама шила. І в ті 90-ті роки, коли було дуже складно економічно, я ходила гарненько одягнута в речі, які шила для мене мама. Вже тоді, років з десяти, я придумувала, що ж я хочу носити, і мама це втілювала. Саме з цією творчою діяльністю я пов'язала все своє життя. Після закінчення школи я вступила на бюджет до Херсонського державного технічного університету, на творчу спеціальність, але більш інженерного спрямування. Я закінчила "технологію та дизайн тканин та трикотажу", — сказала вона.
В студентські роки Марія створювала колекцію одягу, брала участь у конкурсах із дизайну, їздила до Кривого Рогу, Харкова, Києва, посідала переможні місця. Її дипломна колекція також мала етнічні мотиви й називалася "Пані Птах". Вона була виготовлена з тканини, яку дівчина сама спроєктувала та виготовила на ткацькому верстаті. Декорований одяг був в етномотивах із пташками.
"Після закінчення університету я дуже хотіла працювати в театрі. Захотілось мені спробувати себе в якості художника по костюмах. Завжди це було цікаво, бо часто в ескізах виходили доволі непрактичні образи, не для повсякденного життя. Мене взяли і нетривалий час я працювала в театрі імені Куліша, випустила кілька вистав. Але вступила до аспірантури і поїхала навчатися до Київського національного університету технологій та дизайну. Коли вже захистила дисертацію, то повернулась у Херсон, в національно-технічний університет на свою кафедру дизайну, про яку я так мріяла ще зі школи. Але повернулася вже в іншій якості — почала викладати студентам", — говорить доцентка Марія Артеменко.
Під час роботи на кафедрі дизайну в Марії був окремий напрямок — зі студентами розробляли одяг в етностилі. У 2021 році костюмна розробка допомогла Марії виграти відбір на проєкт етнопарку "Ладомирія", який стосувався традиційного костюму. В цьому арт-просторі, розташованому у Рівненській області, учасниці досліджували і вивчали традиційний костюм Волині.
"До нас приїздили туди лектори з музеїв, краєзнавці, привозили колекції, музейні експонати з традиційним костюмом. Була можливість доторкнутися. Нам дозволяли навіть одягнути цей одяг, традиційний стрій. І воно захопливо — коли ти спостерігаєш, як людина в традиційному одязі змінюється, і жінка взагалі інша, наче вона сяє зсередини. Тому треба досліджувати нашу культуру, треба нею захоплюватись. І те, що зараз відбувається, — цей пік популярності або уваги до нашої спадщини, мабуть, спричинений війною, все ж мене радує", — говорить майстриня.
Будь-яка творчість, за переконанням Марії Артеменко, – це спосіб відпочинку, спосіб переключитися, відсторонитися від повсякденної роботи і подивитися на світ трошки інакше.
"Людина створена за образом творця, і вона має творити. Гадаю, нехай це буде місія існування людини — творити. А під час повномасштабного вторгнення творчість була і порятунком. Ми окупацію всі ж зустріли в різних місцях, і багато студентів були в окупації. Пам'ятаю студентку, також з Олешок. Вона була на четвертому курсі, мала здавати дипломний проєкт. А магазинів з тканиною, звісно, немає, нічого немає. І якась сусідка віддала їй свою весільну сукню. Дівчина її порізала і з неї виготовила там, в окупації, свою дипломну роботу, зробила з нею розпис. Багато таких історій студентських. Інша дівчинка всю окупацію в Херсоні пережила, підключалась до занять онлайн, і ми з нею займалися. Я рада, що Херсонський національний технічний університет так швидко відновив навчання, бо студентам і викладачам це було важливо. Це означало відволіктись від того, що відбувається назовні, за вікнами. І, знаєте, це наче був такий осередок того минулого, щасливого, стабільного і зрозумілого життя," — пригадує Марія.
Родина Артеменків зустріла окупацію в Олешках, пробули там 42 дні, а 6 квітня 2022 року наважилися виїхати: Марія з чоловіком і двома дітьми, її мама-пенсіонерка та родина друзів — жінка на дев'ятому місяці вагітності та її 12-річна дитина. Місяць жили у Львівській області, а потім поїхали в Хмельницький, куди в травні вже був релокований ХНТУ. Марія та її чоловік працюють у цьому виші.
"Після перших сильних емоцій від свободи на тебе накатує все розуміння того, що в тебе нема де жити, нема де спати, на чому готувати їсти, в тебе немає нічого, окрім того рюкзака з речами найпершої необхідності. І треба будувати все з нуля на новому місці. Треба знайомитись, треба шукати якісь зв'язки і знову ж таки облаштовувати себе. Нам, нашій родині, дуже допомогло те, що ми взагалі такі батьки, які шалено ставляться до другої половини дня після школи своїх дітей. Ще до війни у нас була неймовірна кількість гуртків. І виїжджаючи, нам не хотілося втратити оце все, що ми довго вкладали в своїх дітей. Тому музична школа в нас продовжилась. Я дякую нашим викладачам, які в онлайн режимі займалися з нашими дітьми. Скрипку доньки ми вивезли з собою, а ось інструмент сина, який навчався в класі фортепіано, звісно, за собою не повезеш. То ми пішли до місцевої музичної школи з проханням дати нам можливість займатися на інструменті. Нам просто давали ключі, коли вільна аудиторія, і ми приєднувалися до нашого викладача в онлайні з Олешок і в такому режимі займалися. В цьому році, влітку, син вже закінчив музичну школу, отримав своє свідоцтво про закінчення, але він продовжує навчатися зі своїм викладачем вже сам, бо просто для душі обирає ці композиції, які йому подобаються, і вони продовжують займатися. Донька також продовжує займатися з викладачем з Олешківської школи і паралельно ходить до Хмельницької школи мистецтв, де і клас скрипки, і хор. Дуже сильний хор тут, в нашій школі. Тут дуже багато всього. Зайняті діти, і я радію", — пояснила Марія.
Жінка каже, що вони з чоловіком намагаються вкласти в дітей якнайбільше, щоб виховати з них різнобічних і цікавих людей.
"В Олешках були у нас і байдарки, і стрільба, і ракетне моделювання. Ці гуртки допомагають соціалізуватися як дітям, так і взагалі родині, бо ти вимушений взяти себе отак у кулак і йти знайомитися, домовлятися і шукати себе на новому місці," — сказала вона.
Сину Марії Артеменко зараз 15 років, він навчається у Херсонському фізико-технічному ліцеї онлайн. Доньці 11 років, і цього року вона пішла до п'ятого класу місцевої школи, хоча продовжувала навчання в своїй олешківській школі. Сама Марія отримала нову посаду — зараз вона перша проректорка ХНТУ. Крім адміністрування продовжує викладати та розвивати різні грані творчості — власної та своїх студентів.
"Є багато цікавих проєктів. Із останнього — за грантові кошти придбали на кафедру дизайну вишивальну машинку. Наразі це моє нове захоплення. Я її освоюю, вчуся, і будемо зі студентами експериментувати. Цікаво розробляти свої орнаменти. Планую зробити колекцію жилетів з етнічними мотивами і оздоблених машинною вишивкою. Вже починаю їх реалізовувати. Ще з останніх цікавих проєктів — проєкт моєї студентки, яка вже завершила магістратуру. Ми з нею експериментували з 3D-друком на одязі. І взяли таку цікаву тему, близьку для нашої Херсонщини — нашим натхненням стали кам'яні вишиванки Нової Каховки, які ми втілили в одяг," — розповіла Марія.
Крім того, Марія Артеменко — співзасновниця молодіжної організації "Центр креативної творчості "Бумідей". Разом зі студентами вони проводять майстер-класи для ВПО та молодіжні проєкти.
"Допомагає, що ми тут не самі. Колектив Херсонського національного технічного університету також приїхав сюди, то ми разом. Відчувається, що у нас у всіх спільна біда, втрачене на Херсонщині. Наче вже обжилися трошки, звикли. Але все одно тягне додому, тягне до Херсона, тягне до Олешок, тягне до того колишнього, мирного і щасливого життя," — сказала Марія Артеменко.
Підписуйтеся на новини Суспільне Херсон у WhatsApp,
Джерело – Суспільне