Роман Лозинський – 26-річний депутат Верховної Ради від партії “Голос”, який разом із Романом Костенком (Голос) та Михайлом Забродським (Європейська солідарність) стали відповіддю на закиди “хай спочатку депутати воюють”.
Нардеп з плеяди “молодих політиків” за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення він підписав контракт як резервіст, а потім, за пару тижнів у навчальному центрі, поїхав воювати на південь. У складі 73-го центру Сил спеціальних операцій Лозинський прокладав шлях для просування Сил оборони через річку Інгулець, яка тривалий час була лінією фронту на Херсонщині, працював у аеророзвідці та на ударних безпілотниках. Наразі він повернувся до парламентської роботи. В інтерв’ю виданню “Українська правда” від розповів про бойовий досвід на півдні України.
– Понад рік ви воювали на найзакритішій ділянці фронту – на Миколаївщині, Херсонщині. Як би ви описали тамтешню війну? Чого ми не знаємо про неї?
– Це жах. Фронтові села, люди, які живуть за декілька сотень метрів від росіян і зазнають обстрілів усім, починаючи від підствольних гранатометів. Кожного дня ти заїжджаєш у сусідню посадку чи на сусідню вулицю, а цього будинку вже немає.
Ти сидиш на позиції, повз тебе їде пікап, ти чуєш характерний запах… і розумієш, що ці хлопці їдуть “на щиті” (загиблі – УП). Це дуже страшно. Але паралельно з цим ти відчуваєш гідність і честь бути тут, бо поряд з тобою неймовірні люди.
Залітаю я якось в окоп на бойовому злагодженні, а там – чувак-хіпстер з написом “Серфер” на камуфляжі. Каже: “Я був на Шрі-Ланці, займався серфінго. Почалося повномасштабне вторгнення, то я повернувся в Україну”. Тобто людина настільки далека від військової справи от зараз тут зустрічає ворога…
Війна – це баланс жорсткого чорного жаху з найчистішим білим кольором, який можна побачити в очах людей, які просто фігачать. Розуміють, що можуть загинути, але йдуть. Не тому, що це їм потрібно, не тому, що от це їхнє село, а тому що Україна їм небайдужа. Вони розуміють, що росіяни зупиняться там, де ми їх зупинимо.
– А якщо говорити про специфіку бойових дій на півдні, яка вона?
– Бойові дії на півдні були дуже ускладнені тереном. Я люблю книгу “Мистецтво війни” Сунь-цзи, почитав разів сім, два з яких – за минулий рік, поки виконував бойові завдання. Так ось там цілі розділи про терен – тобто територію, де ведуться бойові дії.
І південь – це степ. Дуже багато рівнин, де єдине, чим ти можеш замаскувати техніку – це посадка дрібних акацій посеред величезних полів, на яких ще донедавна фермери збирали врожай. Там немає густих лісів.
Ще однією специфікою півдня було те, що дуже довго лінією фронту там була річка Інгулець – це межа Миколаївської та Херсонської області.
– Інгулець – це широка річка?
– Річка не була широка, але одразу за нею – висота. От уявіть собі ці фільми із замками на скелях: ти штурмуєш замок, перед тобою водяний рів, ти внизу, а ворог на вершині. Не треба бути досвідченим військовим, щоб розуміти, що той, хто на висоті, має величезну перевагу.
Ми мали ціле літо та півтора місяця осені для того, щоб створити плацдарм на лівому березі Інгульця, відповідно, на правому березі Дніпра – щоб рухатися на Херсон. Без цього жодне просування не було б можливим.
Питання півдня було в декількох населених пунктах на Інгульці, що дало можливість потім відтиснути росіян і визволити Херсон – Благодатівка, Андріївка, Лозове, Велика та Мала Олександрівки, Давидів Брід, який був форпостом росіян, Біла Криниця.
Зрештою фронт на півдні зупинився на Дніпрі, бо це не той формат, який ти можеш форсувати. Ці кадри з Другої світової війни, форсування Дніпра… На щастя, українські командири на рівні бригад, оперативних командувань і Генштабу не приймали рішень створювати заголовки заради заголовків ціною життів і втрат з нашого боку.
– Водночас спроби перейти згаданий вами Інгулець влітку 2022-го року були дуже важкими для Сил оборони, особливо для морської піхоти…
– Саме так. Давидів Брід, Біла Криниця… Треба розуміти: щоб перейти Інгулець і далі звільняти населені пункти, треба було рухатися не пішки, а на бронетехніці. Ти не можеш з автоматом чи навіть з протитанковим засобами бути ефективним проти переважаючих сил противника – а росіяни там тримали одні з найбоєздатніших підрозділів.
Тобто для того, щоб переїхати на той берег Інгульця, треба було створювати переправи. І це робили люди, які не мають фейсбуків, інстаграмів, про них мало хто знає і, мабуть, їх не часто відзначають державними нагородами.
На берег річки приїжджали військові на вантажівках, на КРАЗах, КАМАЗах, і насипали ці переправи. І це під постійним обстрілом, бо ти – пріоритетна мішень, якщо тебе зупинити, то через цю переправу не проїде техніка. А потім кожен, хто цю переправу проїжджав, пам’ятає відчуття… лотереї. Бо переправа перебуває під вогневим контролем росіян.
– Яким було ваше найскладніше завдання на Херсонщині?
– Найскладніші завдання – це ті, на яких у нас були втрати, в яких гинули наші друзі.
З травня–червня почалися жорстокі бої на річці Інгулець, і наш підрозділ виходив за нуль, щоб прокласти дорогу іншим підрозділам, які мають іти в наступ на той берег. Це ще було до переправ, до техніки, це все робилося малими групами. Заходиш, бачиш спротив – значить, це не та стежка, немає спротиву – значить, це місце, де противник більш вразливий, можна переходити річку.
До того, як перша броньована машина перейшла Інгулець, було півтора місяця розвідки боєм, на превеликий жаль, з втратами.
Це треба розуміти кожному українцю: щоразу, коли в новинній стрічці з’являється назва нового звільненого населеного пункту, за це заплачена величезна ціна. Звільнення не стаються одномоментно – ми під’їхали, вступили в бій і перемогли. Ідуть дуже довгі рутинні бої, з величезними втратами, з неуспіхами.
От казали: “Росіяни віддали Херсон”. Що означає “віддали”? Скажіть це родичам загиблих на Інгульці, які виборювали той плацдарм, щоб рухатися на Херсон. Втрати були величезні, зокрема з нашої групи там загинули Артемій “Курка”, Павло Наконечний. Була величезна кількість поранених.
З кінця літа ми почали працювати як аеророзвідка, яка переросла в ударні безпілотники. Одного разу ми поїхали до побратима з 63-ої бригади по тротил, Дмитро Пащук, який загинув, його розговорив, і той каже: “Ану йдіть сюди!”. І він, як з-за прилавку, витягає саморобні вибухові пристрої, які можна застосовувати проти техніки.
– Свої перші скиди ви робили з Mavic, чи у вас уже були FPV-дрони?
– Ні, у нас була також еволюція. Mavic, потім волонтери передали нам Matrice-300. Ми скидали з нього 60-ті міни, але після першої втрати дрона зрозуміли, що це категорично неефективно – я маю на увазі співвідношення ціни й результату. Ми не можемо так використовувати волонтерські дрони.
– Коли до вас FPV дійшли?
– Це був серпень минулого року, ми вперше приїхали на полігон і випробували FPV-крило для розвідки. Тоді це були максимально лімітовані гаражні кооперативи, у країні було декілька десятків людей, які взагалі чули ці три букви у військовому контексті. Тому що FPV як підхід, як технологія вже була поширена.
Над Давидовим Бродом у серпні–вересні 2022-го в нас уже для розвідки літали FPV.
Було ще декілька ударних, але це одиниці. Їх виробляли поштучно, тому ми застосовували їх у суперунікальних обставинах і за відсутності вітру, щоб не втратити. Тобто перші FPV з’явилися ще до звільнення Херсона.
– А як швидко вони з’явилися в росіян?
– Ми говорили про це з друзями: у росіян завжди з’являлося те, що є в нас, десь приблизно за 3 місяці. Ми це бачили на цивільних дронах, на FPV, на модифікації штатних боєприпасів. Тобто в усіх цих речах ми були попереду.
А потім вони збивали, розбирали, читали наші пабліки. Не треба їх недооцінювати.
– Зараз за кількістю FPV-дронів росіяни мають перевагу?
– Нам треба розуміти, що ми не маємо ставати заручниками своїх очікувань… Я пам’ятаю, як усі кавуни постили, Херсон і так далі. Напевно, у моменти перемог ми маємо право на короткочасну ейфорію. Але ми не маємо завищувати свої очікування, що от почався наступ на певній ділянці фронту, три дні йдуть бойові дії – де результат?
Потім військових ставлять у такі умови, ніби в тебе є певний дедлайн.
Джерело – Гривна