Який був план контрнаступу ЗСУ на Херсонському напрямку восени 2022 року та як усе відбулося насправді – історичні події за версією The New York Times.
29 березня в американському виданні The New York Times була опублікована стаття «Партнерство: таємна історія війни в Україні». Автор публікації Адам Ентус зазначає, що це – історія про приховану роль США у військових операціях ЗСУ проти армії Росії. У матеріалі викладений детальний розбір військового співробітництва між США та Україною від початку великої війни.
Стаття досить велика за розміром, поділена на 4 частини за хронологічними подіями: від лютого 2022 року до січня 2025 року. Чимало уваги в матеріалі присвячено й контрнаступу ЗСУ на Херсонському напрямку та подальшим боям на лівобережжі Дніпра.
Але перед тим, як викласти переклад цієї частини публікації The New York Times, варто відзначити, що чимало українців досить критично відреагували на факти в статті, які, до речі, не мають офіційного підтвердження, хоча й досить цікаві. Адже Україна в публікації показана як «неслухняна» країна, яка багато в чому пішла наперекір планам, розробленим для нас США.
Насамперед зазначається, що мова йде про угоду про партнерство між США та Україною, що була укладена в перші місяці повномасштабного вторгнення РФ у військовому гарнізоні США у Вісбадені, Німеччина. Це було партнерство у сфері розвідки, стратегії, планування та технологій. У центрі цього партнерства були два генерали – українець Михайло Забродський та американець Крістофер Донаг’ю.
Далі – частина публікації, де йдеться про планування контрнаступу ЗСУ на Херсонщині у 2022 році та як усе відбулося насправді, переклад – censor.net.
***
Минуло три місяці від початку вторгнення, і карти розповідали таку історію війни.
На півдні українці зупинили російський наступ біля Миколаєва -чорноморського центру суднобудування. Але росіяни утримували Херсон, а угруповання чисельністю близько 25 000 військовослужбовців займало території на західному березі Дніпра. На сході ворога зупинили в районі Ізюма, але він утримував території між містом і кордоном, зокрема стратегічно важливу долину річки Оскіл.
Російська стратегія змінилася: від «обезголовлення» – невдалого штурму Києва – до тактики повільного удушення. Українцям потрібно було переходити в наступ.
Головнокомандувач ЗСУ генерал Валерій Залужний, за підтримки британських партнерів, виступав за найамбітніший варіант – удар із району Запоріжжя на південний схід у напрямку окупованого Мелітополя. Такий маневр, на їхню думку, дозволив би перерізати сухопутні шляхи постачання, якими росіяни підтримували своє угруповання в Криму.
Генерал Донаг’ю теоретично погоджувався. Але, за словами його колег, він вважав наступ на Мелітополь нереалістичним – з огляду на стан українських військ і обмежені можливості коаліції передавати артилерійські установки M777 без шкоди для боєготовності армії США.
Щоб продемонструвати свою позицію під час воєнної гри, Донаг’ю взяв на себе роль російського командувача. І щоразу, коли українські сили намагалися просунутися вперед, він, діючи в межах симуляції, завдавав їм поразки завдяки переважаючій бойовій потужності.
Зрештою домовилися про наступ у два етапи – щоб дезорієнтувати російське командування, яке, за даними американської розвідки, вважало, що українці мають достатньо сил і техніки лише для одного наступу.
Головні зусилля мали бути зосереджені на звільненні Херсона та утриманні західного берега Дніпра – щоб російське угруповання не просунулося до порту в Одесі й не створило загрозу нової атаки на Київ.
Генерал Донаг’ю наполягав на рівноцінному другому фронті на сході – з Харківського напрямку в бік долини річки Оскіл. Натомість українці виступили за менший, але відволікаючий маневр на сході, який би змусив росіян перекинути сили – і таким чином полегшив би основний наступ на Херсон.
Цей маневр мали розпочати першим – орієнтовно 4 вересня. Після цього українці планували два тижні артилерійських ударів, щоб послабити російські війська на півдні. І лише тоді, приблизно 18 вересня, розпочати просування на Херсон.
А якщо боєприпасів вистачить – переправитися через Дніпро.
Генерал Забродський згадує, як генерал Донаг’ю сказав: «Якщо ви, хлопці, справді хочете перейти річку і вийти до перешийка Криму – дотримуйтесь плану».
Такий був план – поки його не змінили.
Пан Зеленський іноді спілкувався безпосередньо з регіональними командувачами, і після однієї з таких розмов американцям повідомили, що бойовий порядок змінено. Херсон мав стати першим – і раніше, 29 серпня.
Генерал Донаг`ю повідомив генералу Залужному, що для підготовки операції на Херсон потрібно більше часу; за його словами, така зміна ставила під загрозу контрнаступ і всю країну. Згодом американці дізналися, що за цим стояло.
Пан Зеленський сподівався взяти участь у засіданні Генеральної Асамблеї ООН у середині вересня. Він та його радники вважали, що демонстрація прогресу на фронті посилить його позицію щодо отримання додаткової військової допомоги. Тому вони в останню хвилину переграли план – і це стало передвісником глибокого непорозуміння, яке дедалі більше визначало хід війни.
Результат виявився далеким від того, що планувалося.
У відповідь росіяни перекинули підкріплення зі сходу на Херсонський напрямок. Тоді генерал Залужний зрозумів: ослаблені російські сили на сході можуть дозволити українцям зробити те, на чому наполягав генерал Донаг’ю – вийти в долину річки Оскіл.
«Вперед, вперед, вперед – у вас вони вже на межі», – сказав генерал Донаг’ю українському командувачу на тому напрямку, генералу Сирському, згадує один з європейських чиновників.
Російські війська зазнали краху навіть швидше, ніж очікувалося, кидаючи техніку під час втечі. Українське керівництво навіть не припускало, що їхні сили дійдуть до західного берега Оскілу. Але коли це сталося – авторитет генерала Сирського в очах президента стрімко зріс.
Тим часом на півдні американська розвідка повідомила: російське угруповання на західному березі Дніпра стикається з нестачею продовольства і боєприпасів.
Генерал Донаг’ю звернувся до польового командира, генерал-майора Андрія Ковальчука, з наполегливим проханням перейти в наступ. Незабаром старші офіцери американця – генерали Каволі та Міллі – передали це питання на розгляд генералові Залужному.
Це також не дало результату. Міністр оборони Великої Британії Бен Воллес запитав у генерала Донахью, що б той зробив, якби генерал Ковальчук був його підлеглим.
«Він би вже був звільнений», – відповів генерал Донахью.
«Я цим займуся», – сказав Воллес.
Британські військові мали значний вплив у Києві; на відміну від американців, вони ще після вторгнення розмістили в Україні невеликі групи офіцерів. Тепер міністр оборони задіяв цей вплив і зажадав від українців усунути командувача.
Мабуть, жоден клаптик української землі не був для Путіна важливішим за Крим.
Коли українці повільно просувалися вздовж Дніпра, сподіваючись форсувати його й рушити в напрямку півострова, це породило те, що один з чиновників Пентагону назвав «основною точкою напруженості»:
Щоб надати російському президентові стимул до переговорів про угоду, пояснив посадовець, українці мали б чинити тиск на Крим. Але такий тиск міг підштовхнути його до роздумів про те, щоб вдатися до «відчайдушних дій».
Українці вже здійснювали тиск на місцях. Адміністрація Байдена санкціонувала допомогу Україні в розробці, виробництві та розгортанні нового флоту морських безпілотників для атак на Чорноморський флот Росії. (Американці передали українцям ранній прототип, розроблений для протидії ймовірному морському наступу Китаю на Тайвань.)
Спершу ВМС США отримали дозвіл передавати інформацію про райони перебування російських бойових кораблів одразу за межами територіальних вод Криму. У жовтні, отримавши дозвіл діяти вже й на території самого Криму, ЦРУ таємно розпочало підтримку ударів безпілотників по порту Севастополя.
Того ж місяця американська розвідка перехопила розмову командувача російськими військами в Україні генерала Сергія Суровікіна, в якій він справді говорив про можливість відчайдушного кроку: застосування тактичної ядерної зброї, щоб не дозволити українцям форсувати Дніпро і прорватися до Криму.
До того моменту американські розвідувальні служби оцінювали ймовірність застосування Росією ядерної зброї в Україні на рівні 5-10%. Тепер, за їхніми оцінками, у разі прориву російської оборони на півдні ця ймовірність зростала до 50%.
Ця точка напруженості, здавалося, невпинно наближалася до критичної межі.
У Європі генерали Каволі й Донаг’ю настійливо закликали наступника генерала Ковальчука – бригадного генерала Олександра Тарнавського – просунути свої бригади вперед, вибити російське угруповання із західного берега Дніпра і захопити його техніку.
У Вашингтоні тим часом радники президента Байдена нервово обговорювали протилежне: чи не доведеться, навпаки, закликати українців уповільнити просування.
Це міг бути найкращий шанс завдати росіянам переломного удару.
Але це міг бути й момент, коли війна могла вийти далеко за межі України.
Зрештою, у великій стратегічній невизначеності – момент так і не настав.
Щоб прикрити відступ, російське командування залишило позаду невеликі загони. Генерал Донаг’ю радив генералу Тарнавському – знищувати їх або обходити, зосередившись на головному об’єкті – угрупованні. Але щоразу, коли українці натрапляли на такі загони, вони зупинялися, вважаючи, що далі – більші сили.
Генерал Донаг’ю повідомив, що супутникові знімки показували: українців зупиняли лише один або два російські танки, за словами представників Пентагону. Але не маючи доступу до тієї ж розвідінформації, український командувач вагався – не хотів ризикувати людьми.
[…] Українські сили все ж таки відвоювали Херсон і зачистили західний берег Дніпра. Але на цьому наступ зупинився. Через нестачу боєприпасів українці не стали форсувати Дніпро. Вони не просунулися в бік Криму – так, як на те сподівалися українці і чого боялися росіяни.
А тим часом росіяни відступали за річку, далі на окуповану територію, і за ними величезні машини розривали землю, залишаючи по собі довгі й глибокі лінії окопів. Попри все, українці перебували в піднесеному настрої.
Головне фото ілюстративне: Reuters
Джерело – Гривна