30 жовтня 2023 року. Околиці Кліщіївки неподалік Бахмута. Десять українських військових заходять на дві передові позиції. За кілька днів їх мали замінити. Та зміна так і не прийшла — росіяни пішли в наступ.
4 листопада. На позиції обабіч дороги — загиблий. Двоє інших бійців пішли по воду, але не повернулись. Володимир Гудім — солдат із позивним «Тихон» — залишається сам. Без зв’язку, без їжі та води.
Дивом, але вижити з їхньої групи вдасться саме йому. Від дня, коли росіяни оточили позиції, він пробув сам у ворожому тилу ще 46 днів. Про те, як пив воду з калюж і талого снігу, а іноді й власну сечу; як дев’ять знайдених банок тушкованки розтягував на три тижні; як вів щоденник, аби хтось знав дату його смерті; як його окоп ставав могилою для окупантів; як заблукав і відрізав собі палець; і як поранений, голодний і знесилений він нарешті почув омріяне «вилазь, ми свої…».
Це все — неймовірна історія Володимира Гудіма. Як йому це вдалося? Журналісти hromadske поїхали до Володимира Гудіма у військовий шпиталь, де він нині на реабілітації, та дізналися все від нього з перших вуст.
Доброволець із Херсона
У військовому шпиталі зустрічають медсестри: «Вам куди?»
Номер палати говорить сам за себе. «Ааа, до Гудіма. Він у нас знаменитість. У нього брали інтерв’ю».
На лікарняному ліжку сидить військовий. Зустрічає простим усміхненим і водночас глибоким поглядом. На «знаменитість» реагує лиш сором’язливою усмішкою. Я ж, починаючи розмову, мимоволі вдивляюся в кожну зморшку на обличчі. Ніби вони ще більше можуть розказати про все пережите.
Володимиру — 54. Він із Херсона. Працював у воєнізованій охороні на залізниці. Каже: ніхто не вірив, що буде велика війна. На початку повномасштабного вторгнення чоловік потрапив в окупацію. Пережив її відносно спокійно, хоча й зізнається: був страх перевірок і катувань. Адже у 2018-му він був у ТрО.
«У нас по району два рази перевірки проходили, але до мого будинку вони не дійшли. Проходили вулицю-дві — і їхали назад».
Тим часом Гудім і його товариші збиралися й обговорювали, що робитимуть, коли «прийдуть наші». Рішення йти воювати ухвалили одноголосно. Щойно ЗСУ звільнили Херсон, чоловіки стали на облік.
«Ми пішли, а військкомати ж ще навіть не працювали в нас. Прийшли в поліцію — стукаємо у двері, а вони нас відправили назад у військкомат. Повертаємось туди, а вони кажуть: “Ми ще не працюємо, порядки наводимо. Приходьте, хлопці, через тиждень”».
Володимир Гудім у військовому шпиталі. Фото:Оксана Іваницька/hromadske
На фронт Володимир Гудім потрапив у середині літа 2023-го. Через півтора місяця, бувши вже на позиціях під Бахмутом, дістав перше поранення — осколок потрапив у плече. Та після відновлення, вже у вересні, він знову став до зброї. Тоді вдалося звільнити Кліщіївку. За селищем тривали позиційні бої.
«З 8 грудня я вже нікого на позиції не бачив»
Тихон був командиром відділення — командиром бойової машини 22 окремої механізованої бригади. В передостанній день жовтня разом із дев’ятьма побратимами він вийшов на передні бойові позиції за кілька кілометрів від Кліщіївки. На півдорозі одну з груп накрив ворожий дрон. Утім, на ранок пораненим вислали заміну. Повноцінна ж ротація всієї групи мала відбутися за 4–5 днів.
З Гудімом на позиції було троє бійців. На сусідній — за метрів 40 — ще п’ятеро. Гаряче стало вже з другого дня.
«На сусідній позиції була спроба заходу ДРГ, наші їм закинули гранату. Там одна людина загинула та ще ніби один “трьохсотий”. А на наступний день ДРГ лізла вже до нас. Ми її знищили, але і в нас один хлопець загинув», — розповідає Володимир.
4 грудня, коли запаси скінчилися, двоє хлопців із позиції Тихона пішли по воду. Але так і не повернулись. Їхня доля невідома. Його ж радіостанція сіла. Фактично відтоді, як із ним зник зв’язок, він теж вважався зниклим безвісти.
8 грудня росіяни пішли в наступ.
«До 7 числа я ще бачив хлопців на сусідній позиції, а коли русня полізла, вже все. Мабуть, їх уночі або мінами накрили, або ще щось…»
Гудіма ж урятувало розташування позиції, яку окупанти обходили стороною. Вона була ніби збоку від дороги, а росіяни — за 200 метрів, у центрі посадки.
«Мене не бачили ні наші, ні росіяни. Тому що при появі дрона я завжди ховався. Хоча наші теж шукали, де люди… Але ж я не знаю, чий це дрон — наш чи ні».
Того ж дня до військового в окоп заскочили двоє росіян. У темноті вони, ймовірно, не розгледіли форму й кинулися мародерити. Тихон виліз через інший вхід і кинув гранату. Узявши радіостанцію окупантів, він зрозумів, чому його обходили стороною: росіян попереджали, що дорога може бути замінована.
«Цих “одиничних”, які при обстрілах стрибали в сусідній окоп, я і знищував. На моїй позиції я так вразив людей 10–12. Кажу, їх наче магнітом туди тягнуло.Там уже лежала купа тіл, а вони все одно туди лізли й лізли…»
В одного з окупантів Володимир знайшов блокнот. Сторінки із записами вирвав. Відтоді він і сам почав вести щоденник.
«Якщо щось зі мною трапиться — щоб рідні знали хоча б дату моєї смерті».
Щоденник Володимира Гудіманадано hromadske.
«Перекусив консервою, яку не доїли миші. Води нуль»
У стресовій ситуації хочеться не так їсти, як пити, розповідає Гудім. Коли води не стало зовсім — збирав дощову.
«Якщо дощ пройшов — це свято. Пусті пляшки з калюж поначерпував… А що робити? Вода є вода. Іноді доводилось пити й свої випорожнення. Потім похолодало, пішов сніг. Удень він танув, а я тоді ставив банку — і так воно помалу капало».
У пошуках їжі він обшукував убитих і розбомблені ворожі окопи. В одному з них відкопав шість банок тушкованки. На них і тримався понад тиждень.
Після того, як їжа скінчилася, боєць вирішив виходити з оточення. Погода була на його боці: коли дощ — дрони не літають.
Поранення у ворожому тилу
Володимир Гудім намагався дійти до своїх, але натомість — збився зі шляху.
«Я заблукав. Вийшов на незнайому територію. Кліщіївку так і не знайшов. Мабуть, відійшов трохи в сторону і зайшов у ворожий тил. Уже світало. Дійшов до лісосмуги й знайшов собі бліндаж — у ньому й сховався. Там нікого не було, хоч речі лежали й наші, і російські. Може, позиція переходила з рук у руки».
Через тиждень, вилізши з окопу, «Тихон завмирає». Перед ним — двоє росіян.
«Вони мене побачили, а я їх. Я просто взяв гранату і кинув. Один упав, а другий встиг зістрибнути в бліндаж», — пригадує чоловік.
У цей момент Володимир відчув удар вибухової хвилі. Так і не зрозумів, що це було: чи граната, чи міна, чи скид із дрона. Удар здебільшого припав на руку. У нозі ж спершу болю він не відчув.
«Я глянув: палець висить… Його все одно було не врятувати, відразу ампутував. Зрізав ножицями, які були в аптечці. Обробив руку спиртовими серветками й колов собі знеболювальні. Це врятувало — загноєння на руці не було».
Щоденник Володимира Гудіманадано hromadske
Тихону поранило праву руку. Від 23 листопада почерк у його щоденнику міняється. На папері — краплі крові.
В одному з бліндажів боєць знайшов справжній скарб — сумку з медикаментами, цигарки та дев’ять банок тушкованки. Ці 9 банок він розтягнув на 3 тижні. Воду ж далі брав зі снігу.
«Після двох тижнів поранення поопухали ноги. Видно, отримав обмороження. Була мінусова температура. Мінус невеликий, але цього вистачило. Так кажуть лікарі. Хоча я думаю, у мене пішла гангрена від вибуху і баротравми», — розповідає Володимир, дивлячись на милиці під ліжком. Зрештою, вже в госпіталі ліву стопу довелось ампутувати.
«Вилазь, ми свої»
Після поранення Гудім пробув на цій позиції ще фактично місяць. Останній тиждень він уже не мав їжі. Терпець уривався — він вирішив ризикувати та лізти просто через поле, яке вочевидь було всіяне мінами.
Але відступ він щодня відкладав. То через сніг, то через дощ — на полі ж багнюка чи ожеледь. За кілька днів, коли він виліз у пошуках їжі, його помітили.
«Я виповз, аби обшукати того русака. Може, хоча б цигарки знайти. Бо, як кажуть, покурив — ніби і їсти не так уже хочеться. Підповз, чую крик: “Вставай, іди сюди!” російською. Я відразу пригнувся, думаю, ну може не мені кричать. А потім знову: “Вставай, іди сюди!” — і вже постріл над головою. І тут я зрозумів, що це вже точно мені».
Чоловік подумав, що це росіяни. Піднявся, а потім стрибнув назад в окоп, до якого було метрів зо п’ять. Та десь за півтори години він уже почув біля свого окопу: «Вилазь, ми свої. Тільки руки вперед».
Як військові сказали потім Володимиру, по ньому не стріляли, бо в приціл побачили на шапці тризуб.
«І тут — хлопці свої… Наша форма, все… Вони: “Хто такий?” Я кажу: 22-га. А вони відповідають, що теж 22-га. Кажу, слава Богу! Я так зрадів… Але першим ділом сказав: “Дайте щось пожерти”».
Як виявилось, росіяни звідси відступили ще тижнем раніше. Він чув по рації вночі, що йде зміна, але не йняв віри. Його лякала російська.
«Я кажу: надія вмирає останньою»
Володимира Гудіма знайшли 22 грудня. Перший дзвінок він зробив матері: живий-здоровий.
«Живий-здоровий» — фраза, якою закінчувався чи не кожен допис у його щоденнику. Володимир каже: цими словами він сам себе підтримував.
«У мене була впевненість, що я буду жити. І це мене тримало. Знаєте… Надія є завжди. Страшно, як-то кажуть, усім. Але треба думати про хороше». Перепитую: «Ви лишилися в таких умовах і думали про хороше?»
«Ну а про що думати, — відповідає чоловік. — Знаєте мудрі слова? Якщо ти не впевнений у собі, ти вже на 50% програв».
Володимир Гудім. Фото: Оксана Іваницька/hromadske
За цей час він втратив 15 кілограмів.
«Це найкраща дієта, — додає Володимир і сміється. -Я ж кажу: треба шукати в усьому позитив!»
Неймовірно. Звідки після всього береться той позитив?
Рідним, які мають зниклих безвісти, він нині радить: сподіватися до останнього.
«Мені от дзвонили родичі хлопця з моєї роти, який безвісти зниклий. Розпитували, чи я щось знаю. А я лише кажу — він пішов по воду і не повернувся… Де він — я не знаю. Але я кажу: надійтесь. Надія вмирає останньою».
Це один із двох побратимів Тихона, які досі вважаються зниклими безвісти. Не вдалося забрати й тіло загиблого товариша на тій злощасній позиції. Адже за неї досі тривають бої.
Якоїсь же своєї винятковості чи геройства Володимир не відчуває і просить, аби його історію не прикрашали, щоб вона «не обростала міфами». Хоча, каже, його таки нагородили медаллю «За відвагу в бою».
«Розумієте, геройство моє, або, я б краще сказав, заслуга — в тому, що я зразу не покинув свої позиції. Не втік. Хіба що в цьому. А так… Тисячі хлопців так само воюють, захищають… Якусь винятковість ситуації я не відчуваю. Бо на моєму місці міг бути кожен».
Джерело – Гривна
