Кримський міст, кораблі, пірси – камені з неба на часі, вони ж хотіли…
***
Вінниця… Миколаїв… Скільки ще буде смертей та жертв! Сьогодні просто «накрило». Хочеться кричати. У такі хвилини просто йду у квітник і починаю рвати бур‘ян… стає легше… З кожним днем все більше і більше розумію, що життя треба цінувати тут і зараз!
***
На блокпосту на Острове проверяют молодого человека (молодого, но с окладистой бородой). Порылись в рюкзаке – всё норм. Посмотрели паспорт – тоже. Выворачивай карманы – пусто. А ну снимай футболку – наколок нет, синяков на плече нет. (Штаны не заставляли снимать, потому что парень и так в шортах). До чего бы придолбаться? Причина ношения бороды? – Та какая причина? Я ж мужик. Сама, растёт – не спрашивает.
***
Харків тримається, Миколаїв тримається, Одеса тримається, Дніпро, Чернігів, Запоріжжя, Кременчук, Київ тримаються. Так кажуть. Я не згоден. Тримають люди. Наші люди, ЗСУ, тероборона, партизани. Всі зараз роблять все можливе щоб міста втримались. Підтримка йде від людини до людини. Ми вже навчились це робити і я думаю що не забудемо ці властивості і після війни. Один до одного, незважаючи ні на що. Тому фраза що «місто тримається» мені не подобається, бо це ототожнюється з тим, що все там йде само по собі. Навіює совковою пліснявою, на кшталт: «Любыми силами мы должны удержать Москву», якось це звучить не про людей, а про якісь незрозумілі функції.
Тримались захисники Лисичанська, Рубіжного, Сєверодонецька, Херсона, Маріуполя, Мелітополя та інших окупованих міст. Не втримали, на жаль. І коли бачу фрази «здали», «злили», «повинні були втримать», дуже злюсь, бо це виглядає дуже знецінююче по відношенню до людей, які робили все, щоб місто втрималося.
***
Прилет по Запорожью в очередной раз заставляет задуматься о необходимости жесткого и жестокого справедливого наказания для наводчиков российских ракет. И не важно за деньги это делал наводчик, по глупости или из-за того, что он фанат путина. Наказание должно быть таким, чтоб другим не хотелось. Как в Израиле, когда вышвыривается вся семья на улицу, а дом террориста взрывается. У нас это невозможно из-за того, что многие живут в многоэтажках. Но уже перезрело ужесточение наказания, а его показательное исполнение – необходимо. Задержания наводчиков уже были. Неоднократно. Пришло время быстро изменить законодательство и провести показательные суды над ними. Желание быть наводчиком у этих гнид надо душить в зародыше. Из-за них гибнут люди.
***
У мене не лишилося ні дідусів, ні бабусь. Є одна бабця, яка живе на Хесонщині, далека родичка. Пам‘ятаю її з дитинства. І ото лишилось вона там одна та змушена терпіти русню біля хати. А їй під 90. Отож скільки житиму, не забуду злочинів росіян проти моєї держави, проти рідних та чужих. А от до бабці мені вже пора їхати, тому в русні є один шанс. Згоріти назавжди. Я серйозно. Не буду ж жартувати. Пора провідати бабцю. І вам теж пора до своїх.
***
Сьогодні перш ніж прийняти рішення, перш ніж зробити вчинок, перш ніж сказати слово – я даю собі відповідь на питання: “Для чого я це роблю?”. Якщо моя відповідь складається з одного маленького речення – значить мені це дійсно треба. Мені байдуже, чи я роблю правильно в очах інших, головне, для себе я усвідомлюю мету власних рішень, вчинків чи слів. І таким чином несу за них повну відповідальність.
Ми живемо в той час, коли не має часу на довгі дискусії та дилеми. Або ризикуєш, або сидиш на дупі рівно. Або працюєш, або жалієшся. Або допомогаєш, або заважаєш.
Кажуть: “Ніхто крім нас”. Думаю, що зараз настав час іншої тези – “Ніхто, крім мене”. Я переконаний, що якщо я на своєму місці дам 101% результату без запитань та огляду на інших – я зроблю свій маленький крок до великої перемоги. Я не знаю, хто такі ефемерні “ми”. Я хочу бути переконаний в тому, що роблю все для перемоги від себе. І я точно знаю, що таких як я багато. Бо знайомий з ними особисто.
Так для чого я це роблю? Хочу на наш п’ятий поверх у Херсоні.
***
Тільки трохи збереш себе докупи, тільки дещо заспокоїшся, тільки ледве у рівновагу… Йобвашумать! Скільки ще?!
***
І от що: нова історія має писатися виключно українською. Ви можете до всирачки захищати свою лінь вивчати її та говорити нею у публічному просторі, це вже немає значення. Бо є чітка позиція й непорушний принцип “свій-чужий”. Я теж колись говорила: “это же не язык террористов? Это же Гоголь, это же…” Перевзулася? О, так! Тепер все. Вдома хоч мовою жестів, хоч бушменськими звуками… Але державна – одна. Наша. На мапі взагалі не має існувати те, що породжує таке зло, яке серед білого дня вбиває дітей. А воно говорить іншою мовою. Тож вони чужі. Ворожі, небезпечні у своїй тупості, агресивні, ліниві, злі. Ми не такі. Ми й думаємо інакше, й відчуваємо, й поводимось. Тож і говорити маємо інакше.
***
Колись я дивилася по ТВ кадри з Сирії, інших країн… Хитала головою, казала: “Як же ж так можна? Шо ж це коїться?” Й шла пити чай, варити їсти, купувати речі… Тепер ситий й спокійний світ робить те ж саме. Й шо ти йому скажеш? Він смакує кавою та жує свої круасани. Але щось треба міняти. Бо скільки ще???
***
Сама искала вакуумные пакеты, не нашла. Из практики: возьмите достаточно плотные пакеты, упакуйте вещи, плотно завяжите, чтоб не поступал воздух, сделайте небольшую дырочку и пылесосом уберите из него воздух. Вам понадобится помощник, который в это время скотчем плотно закрепит вокруг пакет, чтоб не расходился, и в конце “процедуры” заклеит дырку и выключит пылесос. Немного меньше сжимает вещи, но результат есть.
Джерело – Гривна