Українська держава знає, як вшановувати своїх героїв

Проблема національного відродження півдня і сходу України завжди залишалася під пильною увагою керівника воюючої України Романа Шухевича. Незадовго до своєї загибелі він наголошував, що від розвитку ситуації там «залежить, чи буде Україна, чи й надалі буде Росія».  Підпільна діяльність там, вважав він, «буде значити можливо більше, ніж робота і смерть тисяч наших повстанців». Тож за таких обставин був переконаний: «Якщо ми на СУЗ (східноукраїнських землях. – В. С.) зуміємо в усіх обласних центрах очолити у відповідний момент масове виявлення волі народу до Самостійної України – ми виграли». 

Це й станеться 1 грудня 1991 року, коли вся Україна, включно з південними й східними областями (зрозуміло, й з їхніми адміністративними центрами), абсолютною більшістю голосів підтвердила Акт про проголошення незалежності України. Переконаний, що серед таких був тоді й механік флоту Спілки риболовецьких колгоспів  Херсонщини Володимир Миколаєнко. 

Але через тридцять років такий вибір знову постав перед цим українцем – тепер уже зрілим політиком і господарником, котрому херсонці двічі довіряли очолювати рідне місто. Ті херсонці, які з першого дня російської окупації голіруч зупиняли ворожі танки, піднімали на масових мітингах синьо-жовті прапори й на весь світ проголошували, що їхнє місто – Україна!

Тепер Володимир Миколаєнко знову мав вільний вибір, коли кореспондент московських «Известий» на телевізійну камеру намагався в нахабний спосіб витягнути з нього підтвердження про нібито незаконність відзначення Головного Командира Української Повстанської Армії Романа Шухевича званням Героя України. Психологічний натиск ворога був настільки потужний, що, здавалося, підставлений мікрофон російського пропагандиста замість образливих слів на адресу повстанського генерала  зараз почне викидати в обличчя Володимира Миколаєнка смертоносний свинець. 

Однак ця московська провокація провалилася: Володимир Миколаєнко в прямій трансляції на весь світ спокійно й твердо відчеканив: Українська держава знає, як вшановувати своїх героїв! А на свої безпорадні белькотіння щодо вигаданого нацистського минулого керівника воюючої підпільної України в Другій світовій, заангажований російський журналіст одержав - знову ж таки на весь світ  - і з другого боку: Роман Шухевич воював за Україну! 

А що може сказати будь-який українець про цього свого видатного державника? Зрештою, всі, хто дізнається правду про Романа Шухевича, мусять саме так і відповідати. 

Хіба не відмовився він допомагати німцям поборювати злочинний більшовицький режим, коли ті не звільнили з ув’язнення Степана Бандеру та Ярослава Стецька за організацію проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акта про відновлення Української держави – добре  усвідомлював, чим це загрожує йому!

Справді, підписуючи таку заяву, командир українського легіону «Соловейко» Роман Шухевич розумів, що це був серйозний виклик Німеччині, оскільки до цього багато керівників поневолених гітлерівцями держав не спромоглися на подібний протест. А він покладався насамперед на те, що українські вояки присягали не третьому рейху, не Адольфу Гітлеру, а лише українському народові. Хоча Шухевич і його товариші розуміли, що від нових окупантів українських земель необхідно було очікувати жорстоких репресій за непослух - аж до відправлення до концентраційних таборів. 

Гітлерівці Романа Шухевича таки заарештують – коли збирався перейти зі своїм батальйоном у грудні 1942 року з Білорусі на територію України для розгортання боротьби проти нацистських окупантів. Як вдалося звільнитися – одразу ж перейшов на нелегальне становище. Встановив зв’язок з Урядуючим провідником Революційної ОУН Миколою Лебедем і до травня 1943 керував військовою референтурою в ній. Водночас був обраний до складу бюро Проводу як “перший серед рівних”. 

З того часу як керівник революційно-визвольної боротьби нашого народу закликав до безпосередньої участі в ній усіх громадян, оскільки «ОУН не бореться за Україну для себе, вона не бореться за владу в Україні, ані за форму влади. Про владу й її форму буде рішати сам народ і його найкращі представники. Але сьогодні ОУН являється керівним провідником визвольної боротьби народу, тому й кличе інших до цієї боротьби. Ніхто не має стояти з боку. Великий тягар боротьби мусить взяти народ на свої плечі. Окремі ділянки сучасної визвольної боротьби, головно військова, вимагають ряду фахівців. Вони є серед українського народу й вони на його службу мусять піти. ОУН вважає, що обов’язком кожного українського громадянина є служити українській визвольній справі й цю вимогу буде консеквентно здійсняти. В цей спосіб будуть також, по думці Великого Збору, створені передумови для об’єднання всього народу, яке доконається єдино в боротьбі. Тому, розбудовуючи поодинокі форми визвольної боротьби та притягаючи до неї якнайширші маси, ОУН рівночасно наближається до одного з найосновніших завдань сучасної хвилини — до ліквідації партійних спорів та всеукраїнського об’єднання».

Відтак, щоб об’єднати всі національно-визвольні сили рідного народу, щоб з одного центру керувати цією боротьбою, аби перед зовнішнім світом репрезентувати його волю і протиставитись спробам ворогів розбивати єдиний самостійницький український фронт, за ініціативою й безпосередньою участю Романа Шухевича створюється Українська  Головна  Визвольна Рада.

Очевидно, інформацію про створення парламенту підпільної України, який міг вийти на міжнародну арену нав'язанням стосунків зі світовими демократіями, надзвичайно уважно проаналізували у високих кабінетах більшовицької влади, вона насторожила комуністичних функціонерів. Тому каральним органам надійшла вказівка посилити пошук провідника національно-визвольного руху.

Він виявився готовим до того, що після перемоги над гітлерівською Німеччиною сталінські каральні органи кинуть проти повстанців не лише кращі сили „Смершу”, дивізій внутрішніх військ, учорашніх більшовицьких партизанів, а й так звані спецбоївки під виглядом УПА, до яких залучатимуть тих, хто покине підпілля на заклик радянської влади прийти з повинною. Це був дуже важкий удар для національно-визвольного руху, зініційований більшовицькою партією, аби викликати загальну підозру серед борців за волю України, відвернути від них широкі маси, але  Роман Шухевич мужньо його прийняв, переорганізовуючи підпілля з метою зберегти відданих і найстійкіших членів.  

Він не міг зійти з обраної дороги боротьби, бо не тільки мав сумління й обов'язок перед тими, хто вірив у майбутнє незалежної України на рідній землі, -- він мав обов'язком довести всьому світові, що Україна ще не вмерла, що вона, як і завжди, і нині прагне волі. Він знав, що на нього і його бійців дивиться не тільки свідома Україна як "на стійких лицарів-захисників великої правди, борців за велику ідею, ковалів світлого майбутнього". Він знав, що йому вірять на рідній землі і ті українці, котрих лиха недоля вигнала поза її межі. Без цієї віри в нього українство не мало свого майбутнього. А тому він залишався тут, як прикутий Прометей, на чолі українського здвигу. 

Як провідник визвольної боротьби Роман Шухевич не міг покинути бойовий фронт оунівського підпілля проти більшовицької влади. Він не мав права цього зробити, коли після приходу Червоної армії сотні тисяч українців не припинили боротьби за право бути господарями на своїй землі. Зрештою, не лише українці – представники багатьох народів, що проживали серед нас, погодилися підтримувати корінну націю. Як мав чинити Головний Командир УПА, коли, скажімо, єврей з Коростеня на Житомирщині Нахман Кофман, не тільки зобов’язувався в січні 1945 року „співробітничати з УПА, допомагати їй матеріально і доповідати їй про всі ворожі пересування по території”, але й справді виконував вказівки підпілля ОУН під псевдо "Каменчук"? 

Чи міг він покинути рідну землю, як пропонували йому, вибратися за кордон, де пересидіти до кращих часів, коли зміниться ситуація  на рідних теренах?

Він не був готовим до зради ідеалів визвольної боротьби, тож загинув на бойовому посту. І його державницький чин належно оцінений народною пам'яттю й Українською державою доби Президента Віктора Ющенка.

Щоправда, після того донецький професор-медик Анатолій Соловйов і його адвокат Володимир Оленцевич добилися від судів режиму Януковича позбавлення керівника підпільної України Романа Шухевича, як і його зверхника в націоналістичному русі Степана Бандери, звання Героя України, посилаючись на те, що вони ж, мовляв, не були громадянами нашої держави. І через незнання елементарної історії України цих двох донецьких підтримали, на жаль, в апеляційному суді. Там теж не знали очевидних фактів, що уродженці Галичини Роман Шухевич і Степан Бандера з 22 січня 1919 року, коли об’єдналися УНР та ЗУНР, стали громадянами Української  держави, символи якої перейняла влада незалежної України в 1992 році.

Зрештою, Роман Шухевич і Степан Бандера,  не потребують посмертних нагород – вони увічнили свої імена жертовністю в ім’я України. Без сумніву, для них найбільша нагорода – відродження незалежної України, громадяни якої мають мужність її захищати. 

Це до глибини душі усвідомлював і Володимир Миколаєнко, коли під російською окупацією не здригнувся перед нахрапом московських «Известий». Там, у Херсоні, в українськість якого вірив перед своєю загибеллю Роман Шухевич, він не відрікся від його державницького чину в боротьбі за українську правду. А цього достатньо, аби здійснити подвиг заради всієї України.

Володимир Сергійчук