Кореспондент Укрінформу поспілкувався з мешканкою Херсона, яка була вимушена виїхати з міста у зв’язку із переслідуваннями з боку загарбників за її проукраїнську позицію. Вона – одна з абсолютної більшості містян, які, наскільки це можливо в умовах окупації та загрози власному життю та безпеці родин, чинять опір російським військам, що намагаються встановити у регіоні маріонеткову владу та створити пседвоутворення на кшталт «днр» та «лнр».
Херсонська активістка Вікторія (ім'я змінено з міркувань безпеки) розповіла Укрінформу про те, як її рідне місто зустріло російську окупацію, з якими несподіванками зіткнулися загарбники, які загрози переслідують патріотично налаштованих громадян у місті та області, та чи вірять місцеві жителі у ЗСУ.
СПРОТИВ ХЕРСОНЦІВ ПОПРИ ЗАГРОЗУ ЖИТТЮ
День, коли розпочалося повномасштабне вторгнення рф в Україну, Вікторія зустріла вдома зі своєю 5-річною дитиною, до кінця не усвідомлюючи, що подібне могло статися у 21 сторіччі і що про мирне і щасливе життя доведеться забути. Але вона швидко зрозуміла, що таке опір.
«Освободітєлі» зайшли до Херсона і закріпилися у місті, в тому числі силами підрозділів росгвардії та собр. Зі слів Вікторії, це можна пояснити тим, що росіяни очікували у прямому сенсі теплої зустрічі та схвального ставлення місцевого населення.
Натомість все пішло не по плану, про що свідчать майже щоденні масові мітинги у центрі міста, на які продовжують виходити містяни, попри пряму загрозу їхньому життю і здоров’ю, загрозу бути затриманими та вивезеними у невідомому напрямку.
Те, що ми бачимо на аматорських фото та відео, знятих на акціях протесту з перших днів їх проведення, надає сил усій країні, впевнена Вікторія. Люди бачать незламний дух Херсонщини, їхню впевненість у своїй правоті та прагнення до свободи – речі, на її думку, незрозумілі у росії. Справді, на деяких кадрах, навіть крізь балаклави, які закривають обличчя окупантів, ті виглядають трохи розгублено, а деякі – відверто роздратовано. «Вони просто не звикли до такого спротиву. Вони не знають, як діяти у таких ситуаціях», – каже Вікторія, водночас визнаючи, що з кожним днем небезпека, з якою стикаються учасники мітингів, зростає. Проти них почали застосовувати спецзасоби, є інформація про поранених та затриманих учасників протесту. Але люди продовжують виходити на вулиці.
Вікторія, у свою чергу, також робить свій внесок у боротьбу проти окупаційного режиму на «інформаційному фронті». Нещодавно вона запустила флешмоб, в рамках якого місцеві жителі – студенти, робітники, бізнесмени та пенсіонери – розповідали у коротких відео, записаних на телефон, про ставлення до ідеї так званої «херсонської народної республіки», що її просуває російська сторона. Кожен висловив думку по-своєму, але всі об’єднані єдиним прагненням – розповісти правду про те, що херсонці бачать себе українцями та не бажають ставати частиною незрозумілого нелегітимного утворення, а тим більше - жити під російським триколором.
«ВИЗВОЛИТЕЛІ» У ПОШУКАХ «СХОВАНОК БАНДЕРІВЦІВ»
Вікторія розповідає, що найнята масовка, яку привозять до Херсона окупанти для зйомок пропагандистських сюжетів, виглядає жалюгідно, й місцеві одразу знають, що це «актори», – їх видає «чужий говір». Попри те, що багато містян у повсякденному житті спілкуються російською, вони чітко знають, хто свій, а хто чужий.
Коментуючи традиційну російську мантру про «захист російськомовного населення», Вікторія зазначає, що жодного разу в житті вона не відчувала жодної дискримінації за мовною ознакою. І у Херсоні, і в інших містах України вона завжди почувалася комфортно, спілкуючись тією мовою, якою вона думає.
А ось із приходом окупантів вона одразу відчула майже відразливе ставлення до себе як до українки. Так, під час вимушеного спілкування з окупантами, коли перевіряли її документи, вони сміялися їй в очі, перекривлюючи її типове «шо», яке, напевно, звучить дивно для «чьокаючих» загарбників.
Ще з більшим здивуванням, за свідченнями Вікторії, окупанти сприймали заповнені полиці українських супермаркетів – до того, як їх вщент розграбувати, а також приватні домівки та квартири типових представників українського середнього класу, які видавалися їм чимось з області фантастики.
Утім, жінці не здалося, що російські військові починають переосмислювати свою роль у цій війні та усвідомлювати її несправедливий, загарбницький характер. Вони вперто бачать себе «визволителями» та зі скляними очима продовжують шукати по місту «схованки бандерівців» та «штаби Правого сектору» за наводками колаборантів, яких, на щастя, дуже небагато.
НА ХЕРСОНЩИНІ ВІДБУВАЮТЬСЯ ЖАХІТТЯ, ПОДІБНІ ДО БУЧІ ТА ІРПЕНЯ
Вікторія згадує, як росіяни так і не змогли знайти собі посіпак із числа місцевих фотографів і операторів, щоб ті знімали за гонорар у «5000 рублів» проплачені мітинги для кремлівської пропаганди. «Їх послали слідом за російським кораблем», – жартує жінка, при цьому додає, що до місцевих журналістів з такими проханнями не зверталися. Навпаки, їх намагалися вирахувати та затримати. Наскільки їй відомо, більшості з представників ЗМІ вдалося вчасно виїхати з міста, проте доля багатьох затриманих українців залишається невідомою. Серед них є і знайомі Вікторії, які так і не виходили на зв'язок після свого зникнення.
Згадуючи моторошні події, які відкрилися світу у звільнених населених пунктах Київської області – Бучі, Ірпені, Гостомелі, Бородянці та інших, Вікторія визнає, що, на жаль, такі самі жахіття відбуваються і в селах Херсонської області.
«Щойно вони заходили до нашої області, йшли колонами, а передова група просто розстрілювала всіх, кого бачили на своєму шляху. Пам’ятаю, був танк, який вгатив по п’ятиповерхівці без усілякої на те причини… А скільки історій зґвалтувань місцевих жінок… Тільки мала частка з них вже відома. У деяких селах досі відсутній зв'язок із зовнішнім світом. Отже, якщо ми і дізнаємося колись про ті звірства, про те, що там зараз коїться, це станеться лише після звільнення цих територій», – каже Вікторія.
Місцеві найчастіше піддаються тортурам та убивствам за свою «українськість» – навіть спілкування українською може спровокувати невиправданий рівень агресії на блокпостах або під час рутинної перевірки документів у місті.
Чоловіків буквально роздягають догола, шукаючи на їхньому тілі татуювання та шрами – будь-що, що може свідчити про їхню приналежність до збройних сил або силових структур.
Іноді вороги перестраховуються та підозрюють звичайних перехожих у допомозі ЗСУ, коригуванні вогню тощо. «У мене досі кров стигне у жилах, коли згадую нелюдські крики і благання якогось чоловіка, які я почула з балкона власної квартири біля парку. Було десь пів на сьому, при тому, що комендантська година в нас починалася о 20:00. Він кричав російською: «Не стріляйте, благаю, благаю!» Та потім пролунала автоматна черга і все затихло. Просто не можу цього забути», – згадує Вікторія.
Від самої думки про те, що чужинці встановлюють в її місті правила, за якими наказують жити і за порушення яких загрожує розстріл, жінка не може стримати гніву.
«Люди навіть на власному транспорті не можуть вільно пересуватися містом. Треба їхати з білими стрічками, пов’язаними на автомобілі. Трохи пришвидшився на дорозі – одразу постріли на ураження. Не зупинився на вимогу – й поготів. Це бісить неймовірно. Хто вони такі? Якби нам тут так погано жилося, ми б їх напевно самі покликали, чи не так? Мовляв, звільніть нас скоріше від цієї України! Але ж це не так! Ніхто їх про таке навіть не думав просити! Нащо нам їхній бомжацький «рускій мір»? Ви подивіться на відео з мітингів! Там майже всі російськомовні, там між собою спілкуються російською, але окупантам принципово скандують «Геть!» українською, щоб ті ще краще розуміли, що їм тут не раді. Подивіться на наших літніх людей. Вони теж там на вулицях. На думку росіян, вони мали б стати їхнім рушійним «електоратом», можливо, згадуючи про радянський союз чи ще щось. Але ж ні. Наші старі у своїй абсолютній більшості не хочуть ніякої «хнр», ніякої росії», – каже Вікторія.
«Вони хочуть ввести рубльову зону та змусити українські магазини торгувати російським товаром і заборонити все українське? Ну хай спробують. Там взагалі нікого не залишиться – не можуть же вони вічно забороняти виїзд з міста…».
ЗАГАРБНИКІВ ДУЖЕ ДРАТУЄ, КОЛИ РОЗПОВІДАЮТЬ ПРАВДУ ПРО ТЕ, ЩО ВОНИ КОЯТЬ В ОКУПОВАНИХ МІСТАХ
На запитання, чи вірять місцеві у ЗСУ та їхню здатність звільнити Херсон від окупантів, Вікторія, не замислюючись, відповідає ствердно. «Це лише питання часу, тут усі в цьому впевнені. Звичайно, ми віримо у ЗСУ, віримо в їхню міць та рішучість», – каже вона.
Більш як тиждень тому Вікторія була вимушена виїхати з Херсона. Рішення було прийнято миттєво, після того як за нею «прийшли». Жінка зізнається, що їй пощастило, адже шукали її за місцем прописки, хоча вона проживала в орендованій квартирі. Щойно знайомі попередили її про обшук, вона зрозуміла, що не може ризикувати майбутнім дитини, яку виховує сама. Отже, з єдиним рюкзаком за плечима вона вирушила з міста, скориставшись допомогою одного з місцевих активістів, який добре знає місцевість та зміг безпечно її вивезти.
На запитання, за що, на її думку, її розшукують загарбники, Вікторія лише посміхається та загадково натякає «Та є за що… Ну дуже їх дратує, коли хтось розповідає світу всю правду про те, що коїться у місті під окупацією».
Щодо своїх планів на майбутнє, Вікторія зізнається, що намагатиметься вчитися розмовляти українською у повсякденному житті, що наразі вдається не завжди. «І тут жодного примусу немає. Я так хочу. Мені взагалі ніяково розмовляти мовою, якою спілкуються вбивці і ґвалтівники, які прийшли на мою землю», – ділиться жінка.
А ще Вікторія впевнена: вона обов’язково повернеться до рідного міста, у свій дім.
«Окупанти – як ті таргани у хаті. А зараз ми їх труїмо. Усі разом, хто як може. Тільки-но їх витруїмо, одразу повернемося додому»! – резюмує Вікторія.
Євген Матюшенко
Джерело – Укрінформ
