Це не протокольне фото кремлівського диктатора з черговим голубом миру, що прилетів із Заходу. Це сцена з нової екранізації відомого романа Еріха Марії Ремарка.
Зйомки "На Західному фронті без змін" почалися задовго до того, як довгий "стіл Путіна" став мемом. А 28 жовтня 2022-го фільм німецького режисера Едварда Бергера з'явився на Netflix.
Найцікавіше в цій стрічці про м'ясорубку Першої світової ? її проєкції на день сьогоднішній. Зачитаний до дірок Ремарк виявився дзеркалом, у якому кожен побачив щось своє.
Німці ? чергову можливість поговорити про свою історичну травму та почуття провини.
Росіяни – "людожерство кайзерівських військових династій і Західний фронт, на якому нічого не змінилося за сто років".
Українці – "хороших руських", серед яких зненацька опинився і сам Ремарк.
"Ремарк – це хороший руський, що вижив на війні. А ідея, яку несуть його герої: "Нас обдурили, ми хотіли взяти Париж за два-три тижні, але нас на*бали злі генерали", ? обурюються палкі критики фільму в соцмережах.
Дивні проєкції стають зрозумілішими, якщо дивитися фільм не з Берліна чи Лос-Анджелеса, а з Києва, Херсона чи Миколаєва, які потерпають від ракетного терору російських "антифашистів".
А ще краще для ефекту занурення ? звідкись ближче до лінії фронту, як це зробив на наше прохання військовослужбовець ЗСУ Володимир Яценко. Він же продюсер фільмів "Дике поле", "Додому", "Атлантида", "Люксембург, Люксембург", "Я і Фелікс".
"Я знаю, що всі втомилися. Що попереду ? невідоме. Що ні в кого з нас зараз немає планів на майбутнє і все, чим ми займалися до війни, сьогодні не має значення.
Але цей дощ надовго. Місяці, можливо ? роки. І в нас немає іншого вибору як перемогти", ? написав Яценко на початку гарячого літа 2022-го.
Що ми знаємо про війну, чого не знали герої Ремарка?
Чим відрізняється світ на моніторі оператора ракетного комплексу від світу в окулярі кінокамери?
Чому не варто поспішати з пафосним кіноепосом про цю війну?
Про це Володимир Яценко розповів "Українській правді".
Велике будівництво блокпостів, Україна-їжачок і шлях до військкомату завдовжки 8 років
Зневірюватися можна лише доти, доки справи йдуть ще не зовсім кепсько.
Еріх Марія Ремарк, "На Західному фронті без змін"
23 лютого об 11 вечора ми виїхали на Західну Україну. Я хотів відвезти родину в безпечніше місце. Пару днів витратив, аби всіх розселити, і вирішив повертатися до Києва.
Я їхав із заходу на схід і на моїх очах протягом дня країна настовбурчувалася, наче їжачок. Пацанчики в костюмах "Adidas" в селах, маленьких містечках і великих містах зводили укріплення з бетонних блоків. Справжнє велике будівництво здорової людини.
Доїхав до Хмельницького. Був вечір, я зрозумів, що дістатися Києва машиною буде складно. Кинув її десь, пішов на вокзал і взяв квиток на потяг. Зі мною їхали аж сім пасажирів на весь потяг. Нас пару разів обстрілювали, ми зупинялися, в темряві на темних станціях бігли в укриття.
Коли я повернувся, Київ мене вразив. Таким я його ще не бачив. Це було місто, в якому прокинувся якийсь дуже давній хижий звір. Було відчутно що завгодно, окрім приреченості ? оцього, знаєте, "от ми бідосі, з нами знову робитимуть щось жахливе". Було відчуття, що люди, які тут залишилися, нікуди не підуть і своє місто не здадуть.
Почав дізнаватися, хто з друзів, знайомих залишився в місті. Збилися разом і якийсь час жили гуртом у моїй хаті.
В березні з друзями почали їздити і знімати. Приїхали в Ірпінь. Росіяни в цей день заходили з Бучі. Ірпінь був абсолютно порожнім, вимерлим. Зустріли 11-річного хлопця на ім'я Марк. З абсолютно непроникним обличчям робить коктейлі Молотова. Ми кажемо: "Марк, друже, що ти тут робиш?". Він подивився на нас, як на божевільних, і каже: "Ви шо, не бачите? Коктейлі Молотова". ? "А де твої батьки?". ? "Не знаю, десь, але зараз не до цього". І це на тлі тиші й абсолютно порожніх вулиць. Уявіть цей сюр.
З подивом спостерігав, як люди миттєво адаптуються до війни. Ми декілька днів знімали в Романівці, коли була евакуація через підірваний міст. Ти бачиш, як звичайні люди з дітьми, собаками, з якимись речами, чують посвист мін у повітрі і лягають на землю, хоча їх ніхто цьому не вчив. І не лякаються тіл убитих поруч. Рік до війни, якби ми побачили людину з відірваними кінцівками на вулиці, це був би шок на роки. Психіка призвичаюється, інакше неможливо.
А потім вп'ятьох з друзями пішли до військкомату. Без надриву, якось цілком природно.
Коли в 2014-му почалася війна, як людина, яка була на Майдані, я розумів, що це моя війна і я маю бути там. Але в мене була на той час маленька дитина ? чудовий аргумент у розмовах з собою, чому я в Києві, а не на Донбасі.
Цього разу об'єктивно було ще складніше, ніж вісім років тому. Все волало "ні". Моя жінка на той час була вагітна, зараз у нас народився син. Але в березні 2022-го я зрозумів, що не можу не піти. Якщо не зроблю цього, втрачу самоповагу.
За кілька років син, якому зараз півтора місяці, запитає: "Тато, а що ти робив в цей час?". Що я скажу? Переховувався у Франції? Робив кар'єру? Знімав кіно? І це було, мабуть, головною рушійною силою для мене.
Звісно, мені не подобається, що багато хто з моїх знайомих чоловіків втекли за кордон. Я не знаю, як з ними буду спілкуватися після війни. Як взагалі суспільство ставитиметься до цього – буде толерувати і заплющувати очі чи ні.
Це дві різні концепції. Перша – життя одне і кожен сам вирішує, як розпоряджатися ним. Друга – бувають ситуації, коли ми всі повинні відчути співпричетність до чогось, що більше за кожного з нас.
Навіть у офіційній комунікації ми десь посередині між цими концепціями застрягли, мені здається. Це чітко не артикулюється. Ми не кажемо: "Батьківщина в небезпеці! Всі до війська!". Але дуже любимо гасла на кшталт "віримо в ЗСУ", "ЗСУ нас врятує" і "ЗСУ – топ".
Страх, який завжди з тобою, і гейміфікація війни
? Там було дуже страшно, Паулю?
Що мені відповісти тобі, мамо? Ти ніколи цього не збагнеш, ніколи не зрозумієш. I не треба тобі розуміти…
Я заперечливо хитаю головою і кажу:
? Ні, мамо, не дуже. Нас там багато; а з усіма якось легше.
Еріх Марія Ремарк, "На Західному фронті без змін"
Для мене символ цієї війни – маленький дрон DJI, так званий "Мавік". Він докорінно все змінив.
Мабуть, це перша війна артилерії і дронів в таких масштабах. Весь час на фронті ти або ховаєшся і бігаєш від дронів супротивника, або запускаєш власні. Постійно всі дивляться і прислуховуються, що відбувається у повітрі. Це змінило дуже багато – як маскують свої позиції, як намагаються не збиратися у великій кількості в одному місці.
І другий символ війни – якщо говорити про технологічні речі – NLAW і Javelin. Не те щоб вони урівняли піхотинця з моторизованими силами, але дали хоч б якийсь шанс не віддати своє життя за просто так.
На початку війни ми поїхали до друзів, які стояли біля Lavina Mall в Києві. Там була велика зведена група військових і ТрО. Вони готувалися до оборони ? йшла російська колона техніки. І їм на позиції привезли NLAW. Звісно, ніхто не вмів ними користуватися. Всі почали шукати в інтернеті інструкції.
Бійці були впевнені в собі, бо 20 "енлавів" це багато, можна було ввалити велику кількість ворожої техніки й зупинити колону. Але коли почали вставляти батареї, з'ясувалося, що 18 з 20 не працюють – розрядилися на холоді. Було дивно спостерігати, як до того впевнені в собі люди, виявили, що у них не 20, а 2 "енлави". Це миттєво змінило настрій.
На щастя, ця велика колона росіян до них не доїхала ? просто повезло. 72 бригада вщент развалила її…
"Коли працюєш з ПТУРистами (протитанковий ракетний комплекс ? УП) і бачиш в монітор, що ракета, випущена побратимами, влучає в БТР з росіянами і вони розлітаються, немає усвідомлення, що саме ти це зробив. Мабуть, певна гейміфікація ? це такий захисний механізм психіки. Ти вважаєш, що можеш знищити ворога, а тебе в цій грі вбити не можуть, хоча головою розумієш, що це не так.
Слух – головне з усіх почуттів на війні, а арта – головний її саундтрек. Постійно прислухаєшся, звідки "вилетіло", куди "прилетіло". Це те, що ти постійно чуєш, коли наближаєшся до лінії фронту. Але навіть коли ти в Києві і чуєш якісь схожі звуки, автоматично намагаєшся зрозуміти, чи є це для тебе загрозою.
За ці місяці я навчився жити разом зі своїм страхом. Хтось дуже точно сказав: на війні є два стани – або ти контролюєш свій страх, або страх контролює тебе. Але цей страх завжди присутній.
"Сапоги" з "піджаками", народ, який прокинувся, і фрустровані європейці
Найголовніше було те, що в нас прокинулося міцне й дійове почуття єдності, яке згодом, на фронті, переросло в найкраще, що тільки дала нам війна ? у товариськість!
Еріх Марія Ремарк, "На Західному фронті без змін"
Це, звісно, суб'єктивно, але бачу у війську цікаву тенденцію. Ті, хто зараз у ЗСУ, або дуже молоді люди – до 22-х, або 40+. Я не знаю, де всі ті, хто поміж. Чи вони застрягли у Львівському котлі, чи ще десь, але ось така дивна тенденція.
Молоді хлопці дуже затяті, їм хочеться воювати, вони завжди кажуть не "я", а "ми" ? "ми перші", "ми хочемо", "ми зробимо". І це для них, можливо, таке становлення.
Інша історія – всі ті мужики 40+, до яких і я належу. Ми розуміємо, що встигли щось зробити в житті, багато хто має сім'ї, дітей, і це додає розсудливості та врівноваженості.
Взагалі зараз в армії відбувається щось фантастичне. Дотепер цивільні інколи називають військових "сапогами", а військові цивільних – "піджаками". Коли "сапоги" разом з "піджаками" – це дуже цікаво. Власне, ми бачимо, як зараз на наших очах зшивається нація, бо піджак із сапогами ? то ж уже майже ідеальна людина.
З початком великої війни відбулася дуже важлива штука. Українці чи не вперше в своїй історії позбулися комплексу жертви.
Ми завжди були об'єктом, з яким всі щось робили ? переважно погане. Морили голодом, розстрілювали, катували. А тут, можливо, вперше ми сказали: стоп. Ніколи знову ми не дозволимо з собою так поводитися. Це тектонічні зсуви, які ми лише починаємо усвідомлювати. Можливо, щось схоже відбувалося з тими євреями, хто вцілів після Голокосту.
Зараз ми не є поневоленим народом. Ми є народом, який прокинувся. До речі, це один із факторів, чому стара обережна Європа з осторогою ставиться до метаморфоз, які з нами відбуваються. Ми дуже адаптивні, швидко вміємо думати, дуже активні й це не всім подобається.
Іронія долі: вмирати за європейські цінності, як виявилося, з усіх європейців сьогодні здатні лише українці.
За ці місяці я багато спілкувався з європейцями. Якщо поляки або чехи нас цілком підтримують, принаймні мої знайомі, то, приміром, багато хто з німців і французів, скажімо так, дуже помірковані. Їх фруструє, що окремий рай на землі, який вони збудували для себе, виявився картковим будиночком. Деяких це фруструє через Україну, яка щось там собі вигадала і не хоче здаватися. Деякі розуміють, що це не лише про Україну, а й про них самих.
Ідеальний фільм про "хороших русских"
Ми ? втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було по вісімнадцять років, ми тільки починали любити життя й світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізано від справжньої діяльності, від прагнень, від прогресу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну.
Еріх Марія Ремарк, "На Західному фронті без змін"
Рефреном книги Ремарка і фільму "На Західному фронті без змін" є те, що війна несправедлива за своєю суттю, війна як злий рок. Тому не варто й рипатися, бо спротив не має жодного сенсу, все одно нас зрадять політики й генерали.
До цієї війни багато хто з українців вважали так само. Навіщо оці бовдури копирсаються спочатку на Майдані, потім ? в АТО. Навіщо це взагалі робити, якщо все зрозуміло. Все прах і тлін. Все одно нас зганьблять ? американці, європейці, і нам доведеться повертатися до рабського стійла під назвою "одін народ".
Цікаво, що так само почуваються й самі росіяни, поневолені у власній імперії. Це дуже цікава штука: десь читав, що Росія – єдина імперія, в якій корінна нація жила гірше, ніж поневолені нею нації.
Якби я дивився цей фільм рік тому, він так само для мене залишився би погано зробленим фільмом. Але справа не в його художніх принадах або недоліках.
Мені дивно, що там немає логотипу "Мосфільму" на початку, тому що я сприймаю його як фільм, який насправді мали б зняти росіяни.
Важливо розуміти, що Ремарк часів "На Західному фронті" – це все ж таки імперія. І німецьки солдати – люди, які репрезентують цю імперію. Так само, як росіяни репрезентують імперську Росію.
Тому я й вважаю, що фільм – це ідеальний погляд на світ росіянина-мобіка десь з окопу під Херсоном. Хто він, що він тут робить і заради чого прийшов віддати своє життя? Вони – гвинтики в конвеєрі смерті й не бачать жодного сенсу цієї війни, водночас не знаходять в собі сил їй протидіяти. Так само, як ремарківські "хлопчики", вони йдуть на війну й потерпають.
Нам тепер, можливо, ближче фільми на кшталт "Врятувати рядового Раяна", ніж нескінченні історії про сумну та важку долю пересічного українця, від якого нічого не залежить…
Володимир Яценко: ""На Західному фронті без змін" виглядає як історія, зроблена росіянами для росіян. На місці німців, які зняли фільм, я б надав росіянам право легально дивитися цей фільм навіть безкоштовно
"Потрібен час, щоб ми мали змогу пропустити через себе все, усвідомити, що з нами відбувається. Якщо Спілберг 40 років чекав, щоб зняти свій "Список Шиндлера", можливо, це не випадково. Ми в кіно лише зараз, 30 років по тому, змогли сказати щось притомне про травму 1990-х. Це і "Носоріг" Олега Сенцова, і "Я і Фелікс" Ірини Цілик за мотивами книги Артема Чеха "Хто ти такий?".
Тому, думаю, було б великою помилкою під час війни або відразу після неї кидатися знімати щось героїчне і пафосне ? умовну "Азовсталь" або "Привид Києва". Хоча як людина, яка дружить із реальністю, розумію, що від цього нам нікуди не подітися.
Якби я знімав кіно про цю війну, можливо, це була б камерна драма. Історія того, як звичайні цивільні люди перетворюються на бійців. Бо це невідворотність, з якою ти маєш жити все життя. Ти не можеш стерти це ні з пам'яті, ні з емоційного досвіду.
Життя після війни, відчуття одного човна та найбільші страхи
Все, що тепер, поки ми на війні, потонуло в нас, немов каміння, після війни знову спливе на поверхню, ось тоді й почнеться боротьба між життям і смертю.
Еріх Марія Ремарк, "На Західному фронті без змін"
На відміну від 18-річних героїв Ремарка я точно знаю, що війна закінчиться ? вона не може бути нескінченною.
Як доросла людина, по-перше, розумію, що є економіка, політика, багато інших речей, які, хочемо ми чи не хочемо, впливають на те, що відбувається на фронті. Ця війна ? дуже дороге задоволення для всього світу.
По-друге, я намагаюся ? і це дуже важливо для мене ? залишитися людиною після війни. Знаю багато травмованих людей і розумію, що ці люди ніколи не повернуться з війни, навіть якщо фізично вціліють. Я б хотів повернутися.
Володимир Яценко: "Німці мають не лише комплекс жертви через те, що вони програли в двох світових війнах, але й почуття фантастичної провини. Думаю, цим пояснюється їхнє дуже специфічне ставлення до росіян
Я боюся не того, що ми не переможемо – ми не можемо не перемогти. Так, нас можуть знищити, але не перемогти. А того, що ми знову вкотре втратимо свій шанс. Це складніша битва – після перемоги над росіянами перемогти себе.
Абсолютне зло для мене – це недовіра, яка, наче іржа, роз'їдає нас зсередини. В кожному жесті ми готові бачити зраду. І неспроможність порадіти успіху інших, це також про нас.
Я розумію, що це наслідки атомарного суспільства. Коли ти один, ти безперечно правий, а до всіх інших маєш відноситися як до потенційних ворогів. Інакше не виживеш. Але зараз із філософією "два українці – три гетьмани" ми нічого не побудуємо. Поодинці ми будемо суперуспішними в будь-яких інших країнах, куди нас занесе, але не зможемо побудувати власну.
Під час війни з цим простіше. Ми всі разом. На фронті ти – людина в формі. Це спільна доля, відчуття одного човна. Але навіть коли ти повертаєшся з фронту, бачиш, як з кожним кілометром все навколо змінюється.
Це все ми проходили з 2014-го. Скільки було принизливих випадків, коли військових із посвідченнями учасника бойових дій викидали з маршруток. Це ж не погана влада з нами робить. Це ми самі.
Можливо, після війни, коли остаточно зрозуміємо, що ми не раби, через самоповагу повернеться здатність довіряти іншим. Принаймні дуже сподіваюсь на це.
Михайло Кригель, УП